Преподобний Ісаакій Оптинський (в миру Іван Іванович Антимонов) народився в Курську 31 травня 1810 року у патріархальній купецькій сім'ї, яка користувалася незмінною повагою городян за бездоганну чесність і суворий християнський спосіб життя, милосердя до бідних і жертовну турботу про міський храм.

Майбутній великий Оптинський старець ріс в царині любові, слухняності батькам, у твердому дотриманні церковного статуту та моральної строгості. Хлопчик був скромний і добрий, мовчазний і стриманий, але не похмурий, він був жартівливим, дотепним і простим у спілкуванні.

Думка про відхід у монастир довгі роки визрівала в душі благочестивого юнака, змушеного допомагати батькові в торгових справах. До тридцяти шести років вона остаточно зміцніла. Цьому сприяло також прийняття чернецтва його старшого брата Михайла.

І ось в 1847 році, вже зрілою людиною, прийнявши тверде рішення, він покидає рідну домівку і йде послушником у скит знаменитої вже тоді своїми старцями Введенської Оптиної пустелі, в укладі якої було прийнято духовне окормлення кожного брата у старця. І послушник Іван був довірений Оптинському старцю преподобному Макарію, ім'я якого було відоме далеко за межами обителі. Під його духовним керівництвом пройшли роки послуху: спочатку на пасіці, потім у хлібопекарні і кухарем у монастирській трапезній, співав на криласі, келійно - з благословення старця Макарія, брат Іван був ще й палітурником книг. Неухильно виконував він призначене кожному послушникові келійне правило, причому згодом, після прийняття рясофор в 1851 році і постригу в мантію в 1854 році, все більш і більш ревно ставився до вдосконалення свого внутрішнього духовного світу, не даючи собі поблажок ні в чому: був суворий в спонуканні себе до розумного подвигу, відвідування монастирських богослужінь і обмежував себе в їжі і відпочинку.

Уникаючи честолюбних думок і остерігаючись тому всякого піднесення, виключно через послух своєму духовному отцю, старцю Макарію, він прийняв у 1855 році рукопокладення в сан ієродиякона, а потім, в 1858 році, - в ієромонаха. І після прийняття сану преподобний Ісакій залишається таким же скромним, щирим і відкритим у відношенні з братами, яким був колись, але ще суворішим і вимогливішим до себе, у всьому покладаючись на духовні настанови старця.

Можливо, так, у виконанні послухів, чернечих правил, дотримання церковного статуту, в духовному вдосконаленні і поступовому сходженні «від сили в силу», і пройшло б усе його життя в монастирі. Але Богу було завгодно інше.

У 1860 році, вже тяжко хворий, преподобний старець Макарій, передчуваючи близький кінець, заповідає своєму духовному синові, преподобному Ісаакію, перейти під керівництво великого Оптинського старця Амвросія, учня блаженного старця Макарія. А ще через два роки, в 1862 році, після смерті настоятеля Оптиної пустелі старця Мойсея, преподобний Ісакій стає його наступником.

Протягом тридцяти з гаком років веде він монастир, продовжуючи розпочате ще преподобним Мойсеєм на ті часи чимале будівництво. Його ж стараннями добудовується храм Всіх святих на новому кладовищі, споруджується новий іконостас в Казанському соборі і перебудовується старий у Введенському, проводиться новий розпис стін, будується монастирська лікарня з аптекою для безкоштовного користування, з церквою при ній в ім'я святого Іларіона Великого, книжкова крамниця, двоповерхова будівля рухлядної, добудовується водопровід, споруджується будинок нового готелю і безліч приміщень реставрується, переробляється, поновляючись і будуючись знову.

Під його мудрим керуванням Оптина набуває лісові ділянки - так вирішується проблема палива. Ним же здійснюється купівля лучних земель на болхівському млині, відкривається свічковий завод, заохочується розведення монастирських садів і городів. Таким чином Оптина пустель у другій половині XIX століття стає одним з процвітаючих монастирів Росії.

Але не тільки господарськими турботами обмежувалася діяльність настоятеля. Головним для нього було батьківське суворе піклування про виконання братією чернечих послухів і статуту, при цьому не робилося виключення і для себе.

Вже будучи ігуменом, а пізніше, в 1885 році, архімандритом, преподобний не здійснював без благословення старця ніяких монастирських справ і вчив цьому братію. «Отці і браття! Потрібно ходити до старця для очищення совісті», - часто повторював він. Так, благоговійно, майже до применшення себе, стояв він з усіма в черзі до свого духівника, преподобного старця Амвросія, і розмовляв з ним, стоячи на колінах, як простий послушник.

В останні роки життя настоятеля багато скорботи випали на його долю. Особливо важко пережив він від'їзд старця Амвросія до Шамординської громади. «Двадцять дев'ять років провів я настоятелем при старці і скорботи не бачив, а тепер, мабуть, угодно Господеві відвідати мене, грішного, скорботами», - говорив він.

Здоров'я його стало помітно слабшати, і він келійно прийняв постриг у схиму. Незабаром відійшов до Господа великий старець преподобний Амвросій, і на настоятеля, преподобного Ісаакія, пішли таємні доноси про нездатність його, через похилий вік і хвороби, керувати обителлю. І хоча братія одностайно стала на захист свого настоятеля, сили його вже згасали. Помирав він тихо, оточений плачучими чадами своїми, яким дав останнє повчання: «Любіть Бога і ближніх, любите Божу Церкву в службі церковній, в молитві шукайте благ не земних, а небесних; тут, в цій святій обителі, де ви поклали початок чернечого життя, і закінчуйте дні свої». Преподобний отець наш Ісаакій спочив у Господі 22 серпня / 4 вересня 1894 року.

Це був справжній послідовник тієї традиції старчества, яка відрізняла устрій Оптиної пустелі від інших монастирів Росії, суворого послуху всієї братії старцям-духівникам, незалежно від сану та ієрархічного звання.

Все його життя стало гідним продовженням духовного подвигу, розпочатого ще його попередником, преподобним Мойсеєм, і іншими великими Оптинським старцями.