Уся Україна проти Унії

1. Насильне запровадження Унії
 
Успіх церковної Унії, задуманої польським урядом, веденої єзуїтами й католицькою клерикальною партією, та проголошеної на Берестейському соборі 1596 р., важено виключно з католицького погляду. Партія, яка заводила Унію, думала, що досить запевнити собі підмогу членів вищої церковної Ієрархії Православної Церкви, й релігійна новина стане міцно в українських країнах Речіпосполітої. Привикши до острої ієрархічної централізації та пасивного послуху в оправах Віри нижчих членів Ієрархії вищим, і світських - духовним властям, ультракатолицька партія в Польщі надіялась, що легко зломить Православіє за допомогою православних же Єпископів і Митрополита. І з-за такого погляду всі змагання короля, впливових шляхтичів, ревнителів Католицтва, та єзуїтів, ішли виключно до того, щоб запевнити собі підмогу членів вищої Ієрархії Православної Церкви.
І як тільки ці змагання довели до бажаної цілі, то більшість православних Ієрархів, полакомившись на обіцянки всяких можливих благ, або подаючись перед грубим насиллям, виявила згоду прийняти церковну Унію, - її проголошено на Берестейському соборі, при чому думки в нижчого Духовенства не питали, иа заяви з їх боку не звертано найменшої уваги.
У переконанні щирих католиків така новина в справах Церкви, що на неї згодилися Митрополит і значна більшість Єпископів, річ зовсім виграна й рішена. Та тут і була головна похибка ініціяторів Унії, - вони не звернули уваги на те, що основна прикмета порядків Православної Церкви була в її соборнім характері, в непризнанні сліпого послуху Ієрархам у справах Віри, та в нестачі централізації в самій Ієрархії. Прийняття Унії Митрополитом і Єпископами не було ще конечною умовою успіху цієї новини, - Унія могла бути прийнята не інакше, як після прилюдного розсуду й по добровільній згоді всіх членів Православної Церкви: Духовних і світських, а від такого розсуду ініціятори Унії втікали, розуміючи дуже добре, що простою дорогою вони ніколи не зможуть переконати православних про корисність та спаленність злуки з Римом. Таким чином незрозуміння й відкидання соборного принципу в Церкві й було найвиднішим проявом нової гадки, - воно й викликало безперестанні прояви протесту.
Ставши міцно на цій основі, православні встигли видержати двовікову важку боротьбу за волю своєї релігійної совісти. Від князя Костянтина Острозького, що ясно поклав на Берестейськім соборі домагання допустити світських людей до участи в розмовах про справи Віри, аж до поневолених українських сільських Громад, що не приймали до кінця XVIII ст., не вважаючи ні на які погрози своїх польських панів, парафіяльних Священиків уніятів, на тій підставі, що вони надані без участи й вибору парафіян, - усі стани українського народу опираються в боротьбі за Віру на принцип соборного ладу Церкви, й знаходять у нім головну підмогу та невичерпну силу. Через це завести Унію не було так легко, як це видавалося ревнителям Католицтва. Несподівано для них оборона з`явилася в усіх станах української землі, і з ними, - то з кожним зокрема, то зо всіма нараз, - треба було вести завзяту й по більшій частині даремну боротьбу.
 
 
2. Уся Україна проти Унії
 
Перша оборона православним прийшла з того стану, який і через своє юридичне повноправне становище в Державі, і через ступінь духового розобю, мав найбільше змоги показати спротив легальною дорогою: православна українська шляхта стала відразу щиро боронити волю своєї совісти на сеймиках і сеймах, де протест православних шляхтичів мав підмогу і з боку досить численних шляхтичів протестантів, і з боку багатьох шляхтичів католиків, що- привикли за недавньої влади Жиґмунта Августа до ідей толерантности (терпимости) в справах Віри та релігійного вільнодумства (напр. Лев Сапіга). Більшість шляхтичів католиків не належала ще тоді до фанатичної єзуїтської партії та вважала волю сумління невідмін-ною прикметою горожанської шляхетської волі, в ім`я якої вона не допускала насилля в справах Віри навіть на користь тієї Церкви, до якої сама належала.
При такому настрої більшости шляхетського стану не дивно, що на початку церковна Унія не могла знайти допомоги дорогою праводавчих заходів. Навпаки, не вважаючи на всі заходи короля, католицького Духовенства та єзуїтської партії, перші сейми, що говорили про церковну Унію, видали постанови, що зберігали волю совісти їй волю православної Служби Божої від усяких можливих адміністративних насильств. Так, на сеймі 1607 р. видано іменем короля ось яку конституцію „про Релігію Грецьку": „Для забезпечення Грецької Релігії, що здавна користае зо своїх прав, ми постановляємо, що ніяких урядів і церковних маєтків не будемо давати нікому на іншому праві, як тільки згідно з духом їх інституцій і за звичаями та правами, підтвердженими нашими «попередниками, цебто включно шляхтичам українського роду та чисто ї Грецької Віри, не порушуючи нічим прав-ної волі їх совісти, і не перепиняючи ні в чому волі Служби Божої за давніми їх звичаями. Братствам Церковним Грецької Віри ми потверджуємо всі їхні1 права та привілеї".1) На пізнішому сеймі 1609 р. цю конституцію знову потверджено, при чому сейм обіцяв розглянути цю справу докладніш за вільнішого часу, а тимчасом додав постанову, якою заборонялося уніятам силоміць навертати на Унію духовних і світських православних під загрозо! грошевої кари 10,000 злотих.2) Свободу православної Служби Божої потверджувано і на дальших сеймах: 1618, 1620, 1623, 1627, 1631, 1633, 1635 і 1647 років.3)
 
 
3. Польський сейм поширює Унію
 
Але сейми щораз більше нерадо розбирали релігійну справу, відкладали її ніби з браку часу, скорочували текст первісної конституції та вживали замість нього загальні фрази про „втихомирення Грецької Релігії" та про збереження status guo відносин Православної Церкви до Уніятської. Нарешті, від половини XVII ст. сейми перестають зовсім говорити про збереження прав Православної Церкви, а в другій половині цього століття починається ряд сеймових постанов, спрямованих у противний бік, цебто на користь якнайскорішого поширення Унії та знищення Православія.
 
 
4. Єзуїти католичать українську шляхту
 
Ця зміна в характері сеймових постанов виходила із зміни настрою маси шляхетського стану. Щораз більше щезали серед шляхти люди, виховані за добрих часів Жиґмунта Августа, а покоління, що настали на їх місце, проходили через щелепи єзуїтських колегій, з яких, замість науки, виносили привичку до схоластичногo мудрування, латинські риторичні фрази та внутрішню духову пустоту; замість горожанського переконання про волю совісти, - бодай виключно шляхетського стану, - лютий католицький фанатизм і сліпу віру в те, що змагання ордена, який їх виховав, гарні й бездоганні. В тому часі, коли маса католицької шляхти все більше й більше підпадає фанатичному настроєві й тратить давні привички громадської та релігійної толєрантности, скількість шляхти православної швидко маліє.
Єзуїти розуміли, що в Державі, яка вклалася в форму шляхетської республіки, не можна не звернути уваги на шляхетський стан, - і ось тому найгарячіші місіонери, яких мав орден (Скарга, Ноґаюс і т. ін.), ідуть навертати на Католицтво шляхтичів православних і протестантів. Там, де вони не можуть поладнати з людьми дорослими, вони стараються затягнути дітей до своїх колегій, та всякими приманами: догодою, збуджуванням особистого самолюбства, повагою науки, поверховною смиренністю й т. ін., виховують гарячих агентів Католицтва.
Розглядаючи історію якого будь, сяк-так значного західньо-українського шляхетського роду, ми бачимо, що в першій половині XVII століття членів кожного з них навертають єзуїти не на Унію, а просто на Католицтво, і вони стають ревними оборонцями його. Очевидно, успіх єзуїтської пропаганди сильно піддержувала прилюдна опінія всієї шляхти, яку єзуїти ж підготовили, та яка сильно натискала на різнородних членів свого стану.
Сильно зрідлі ряди православної шляхти в половині XVII століття зазнають нового товчка, що до-решти відіпхнув цей стан від Православія: тоді доходить до повної сили виступ козацького стану. Козаки стоять за Православну Віру, але заразом вони стоять і за рівноправність станову, й рішуче протестують проти переважаючого становища, що його займає в Речі Посполитій шляхетський стан. Обидва ці мотиви тісно пов`язані з собою й раз-у-раз заявляються козаками. Коли козацька реакція перемогла за Хмельницького, то, при вказанім ставленні питання, православні шляхтичі мусіли вибирати одне з двох: або, лишившися вірними заповіту предків, відректися від своїх станових привілеїв, або, для збереження цих привілеїв, перейти на Католицтво. І з малими виїмками українські шляхтичі вибирали собі другий вихід, здавши релігійну боротьбу на інші стани.
 
 
5. Українські Церковні Братства повели боротьбу проти Унії
 
Але стани ці не ждали повного часу відпаду шляхтичів для того, щоб почати боронити свою Віру. Міщани й нижче Духовенство, при участі ще шляхти, скупчують свою боротьбу в Церковних Братствах. Братства позасновувано в багатьох західньо-українських містах іще перед повстанням церковної Унії. Зразу вони мали за завдання дбати про Православіє та збереження в чистоті християнської моральности, яка дуже потерпіла через те, що шляхтичі захопили вищі церковні посади. Патріярхи Костянтинопольсьтсі признали Братствам значення зберігачів чистоти церковної науки та християнської моральности, й забезпечили їх існування ставропігіяльними Грамотами, які звільняли церковні Братства від залежности від місцевих Ієрархів та піддавали їх просто й виключно владі тільки Патріархів.
Таким чином церковні Братства набули собі велику волю змагань, і, коли настав час боротьби проти Унії, вони стали найдіяльнішими й найенергічнішими її противниками. Тоді, коди православні шляхтичі пробували боронити свою справу промовами на сеймах і заведенням конституцій, що забезпечували волю совісти та Служби Божої, - Братства ревно взялися пояснювати своїм одновірцям правдиве значення релігійної новини, скріплювати в них любов до Віри.своїх предків, виступати проти уніятської та єзуїтської пропаганди, особливо в тих верствах суспільности, що по-свойому становищу стояли ближче до членів Братств.
Проти єзуїтських та василіанських шкіл вони позакладали свої братські школи; проти єзуїтської науки вони поклали свою науку, й виробили цілу полемічну літературу, що успішно відбивала хитро склеєні єзуїтськими казуїстами докази. Нарешті Церковні Братства мусіли боротися й з місцевими своїми Ієрархами, що прийняли Унію. Озброєні ставропігіяльними Грамотами, що забезпечували їм самостійність, Братства стали центрами оборони, недоступними для змагань уніатських Ієрархів. Обороняючи крок за кроком у кожній місцевості права своєї Церкви, Братства, правда, мусіли нераз уступати силі, - уніятські Єпископи відбирали від них церкви й манастирі, виганяли братчиків з їх громадських домів, відбирали братські маєтки й т. ін., але всі ці насильства вони могли робити тільки при допомозі польських адміністративних властей і польської воєнної сили.
Щодо морального впливу, то Братства тріюмфували, і що більше уніятська Ієрархія переслідувала їх, то більшою прихильністю вони користувалися, то марнішою та ненависнішою видавалася Унія в очах православного народу, тим менше вона могла рахувати «а можливість поширення дорогою переконання.
 
 
6. Українське козацтво однодушно стає проти Унії
 
У тому часі, коли міщани й Духовенство боролися з Унією, поєднавшися в Братства, в боротьбі бере участь іще один стан - козаки. Козацтво для оборони Православія - це та військова сила, якої не мали інші стани, без якої чисто моральна опозиція, під ударами страшних переслідувань грубої сили, могла вичерпати свої способи та пропасти в нерівній боротьбі з противниками, дисциплінованими й узброєними польською владою та всіма залежними від неї насильними способами.
Козацтво від самого початку появи Унії стає її рішучим противником, а гарячим оборонцем Православія. Країни, заселені козаками, це стале пристановище для членів Братств, духовних і простих людей, переслідуваних уніятами, або скомпрометованих діяльним спротивом Унії. Польська влада й шляхта, що хапалися насильних способів в релігійних оправах, мусіли подекуди здержувати, бодай у деяких українських країнах, свій запал проти козацької оборони, що і грозила їм раз-у-раз. І в ті історичні минути, коли козацтву вдавалося мати часовий успіх, вплив його на церковні справи був дуже великий.
 
 
7. Року 1620-го козаки відновлюють українську Ієрархію
 
Так, року 1620-го становищем, яке зайняло козацтво за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, Унії завдано рішучий удар обновою Православної Ієрархії, скасування якої було поки-що головним результатом змагань польської католицької партії. На запросини Конашевича Єрусалимський Патріярх Теофан висвятив нового православного Митрополита й Єпископів на ті катедри, яких Ієрархи перейшли на Унію. Таким чином православні вірні дістали знов Пастирів, і через це значення уніятської Ієрархії, з її мало-численними вірними, яка заперечувала право на Катедри православним Єпископам, було зведене до незавидного становища невдалої проби, і насильної, безуспішної, ніким непризнаної нахрапности.
Після цього, що більше росла козацька реакція, тим більше пропадала можливість настановити Унію в тих країнах, де мало верх козацтво. Врешті, через успішні змагання Хмельницького, польська влада му-сіла два рази (в договорах: Зборівськім 1649 р. та Гадяцькім 1658 р.) урочисто відректися Унії, бодай у тій частині України, що була заселена козаками, і лишити Православію запевнення неторкальности та волі Віри й Служби Божої на просторі всієї Речі посполитої.
Не обмежуючися на цих уступках, козаки в обох згаданих договорах присилували польський уряд признати представників православної Ієрархії політично рівноправними з Ієрархами Латинської Церкви й допустити їх у сенат Речіпосполитої. Та уряд, бувши в тяжкому положенні, годився на ці домагання проти своєї волі й бажання. Він уступив конечному домаганню козаків тільки з огляду на свою часову скруту, бо наперед був переконаний, що обіцянки його незбутні й неможливі.
Сильна польська клерикальна партія та зовсім уже тоді відданий їй шляхетський стан готові були радше знищити Державу, долю якої вони мали в своїх руках, аніж уступити в релігійній Справі або хоч на крок поступити назад, щодо католицького прозелітизму. Через це, очевидно, уступки влади мали значення тільки пустих обіцянок, і договори, зараз після їх складення, ломлено.
Ясна неможливість наладнання релігійних та соціяльних відносин у Речіпосполитій змусила козаків шукати забезпечення своїх прав поза її межами.
 
 
8. Унія кинула українців в руки Москви
 
Таким чином католицький і становий фанатизм польської суспільносте допомагав політичному приєднанню України до Росії. Тільки деяка нерішучість російської влади в половині XVII ст. була причиною, що справа цього з`єднання, та й сама справа існування церковної Унії, не були рішені дорешти ще тоді. Лише через цю нерішучість Річпоополита втратила тоді за свій прозелітизм (Прозелітизм - ревне навертання до нової віри - автор.) тільки незначну відносно частину української території, що належала до неї. Покориставшися лагідністю російської влади, уряд Речіпосполитої спекався біди уступкою лівого берега Дніпра. Та за те після Андрусівського договору 13 січня 1667 р. польська влада й суспільність рішилися завзято й непохитно перевести раз задуманий план у тій частині української території, що ще лишилася в їхніх руках.