33. Як польські дідичі запроваджували Унію
 
I тому факти, що виходили з такого положення, представляють найсумніший образ. Кожному православному, особливо духовній особі, щохвилини грозила небезпека нелюдських образ і кривд. Зустрічався польський шляхтич із Священиком на ринку в місті, він під першим-ліпшим поводом, або навіть і без нього, зачинав сварку й бив його публічно ...
Як побачив шляхтич, що Священик розмовляє з селянами, кидався на нього, валив на землю, бив каблуками й палицею, виривав йому волосся ...
Чи наткнувся на жінку Священика, що купувала провізію на ринку, - він почував обов`язок, без жодної причини, ударити її кілька разів нагайкою ...
Іноді польський шляхтич, підпивши, бігав по місту з голою шаблею, і для втіхи пробував сили ударів на стрічнім Священику ...
Коли покривджені пробували спинити кривдника, вказуючи на свій духовний сан, то шляхтич відповідав безлично, що тільки католицькі ксьондзи - шляхтичі, і він їх обов`язаний шанувати, „попи ж - мужики", то їм нема чого й покликуватися на свій духовний сан.. .37)
Удома в себе Священик був так само мало безпечний, як і поза домом, - під пустим поводом, або й без нього, дідич або дідичка вбігали до його дому, били й катували і самого Священика, і членів його родини, ображували й лаяли, а нераз замикали господаря до своєї двірської тюрми й держали в ній самовільно, або позволяли, для більшого, на їхню думку, сорому, виробляти все це над Священиком жидові-арендареві.. .38)
Ось для прикладу кілька докладніших оповідань. У селі Врублівцях, біля Кам`янця, польський дідич Кобельський старався всіма способами позбутися з села православного Священика. Одного разу, підпивши, викликав його на вулицю, і, сидячи на коні, вхопив його за одежу й потягнув на село. Тут він виривав йому бороду, пробував відрубати її шаблею, поранив і побив самого Священика, і його жінку, що прибігла просити помилування, і пустив аж тоді, коли Священик пообіцяв заплатити йому 10 талярів викупу. Та й де ще не все: Ковельський кілька разів відновляв напади, і заставив Священика перше ховатися в парафіян, а нарешті цілком втікти з села...39)
В селі Скороднім, на Поліссі, поляк дідич Прушинський довго переслідував парафіяльного Священика свого села, - Йосипа Загоровського, заставляючи його відправляти в церкві за своїми вказівками (цебто, певне, після уніятського ритуалу). Коли той уперто противився, пан кілька разів катував його страшно перед церквою, а врешті прогнав з села, заграбивши все його майно.
Прогнаний Священик знайшов пристановище в сусідньому селі Медвідні, у православного шляхтича Федора Павші, та це ще більше роздражнило Прушинського, що раз-у-раз ворогував з Павшею. Він наказав своїм дворакам зловити Священика на дорозі і привести до свого двора, а тут він його посадив у тюрму, наказавши надіти на шию „гусака" (цебто товсту колоду, зложену з двох половин, з діркою на шию). Довідавшися про те, що сталося, син Священика дістався до тюрми й трохи полегшив знаряд, бо батько його душився. Тоді Прушинський спіймав сина й вибив його так, що того, як мертвого, віднесли додому, а батькові, крім „гусака", приказав надіти ще й кайдани, і в такому стані морив голодом і холодом два тижні, поки не присилував присягнути в церкві на те, що Священик більше не втіче з села й в усім піддасться домаганням дідича...40)
 
 
34. Поляки закатовували українських православних Священиків до смерти
 
Не раз шляхтичі доводили катування своїх жертв аж до смерти; для прикладу такий випадок. Дорогою з Острога їхав із своїми двораками шляхтич Криштоф Манєцкі. Дорога йому йшла через село Вельбуйне, де в парафіяльній церкві випав того дня храм. Побачивши здвиг народу, і довідавшися, в чому діло, Манєцкі спалахнув фанатичною ревністю. Він в`їхав верхи у товпу, що вийшла з церкви, і, завваживши серед народу Священика, Степана Петриківського, направив на нього коня, і, зваливши того на землю, почав плазувати шаблею, але парафіяни встигли визволити свого Священика з його рук і відвести додому...
Манєцкі не обмежився першим нападом, і під`їхав до дому Священика та,4 побачивши, що двері міцно замкнені з середини, став біля вікна й почав стріляти в хату з лука. Так робив доти, поки одна стріла не попала в око Священику...
Поки нещасний мучився в передсмертних судорогах, Манєцкі сів писати в його імени собі ж самому посвідку, в якій Священик нібито заявляв, що немає до нього жодної претензії та вважає Манєцкого непричинним в його смерти ... Після цього Манєцкі показав цю посвідку в найближчому ґроді й спокійно поїхав собі далі.. .41)
 
 
35. Поляки блюзнірськи нищать українські православні церкви
 
При такому відношенні шляхтичів до представників Православія годі було ждати від них пошани до православної Церкви. І справді, ми знаходимо в актах дуже численні свідоцтва про напади на церкви, про переривання Служб Божих бучами шляхтичів, про знищення православних цвинтарів, і т. ін.
Напр. в Овруцькім повіті узброєна панська челядь, вибравшися на заїзд проти дідича-сусіда, захопила церкву в його маєтку, селі Квасовій, заночувала в ній, розклала огнище й палила в самому будинку церковному, а, відходячи на другий день, ограбила його цілком.42)
У селі Ласках, в околиці Овруча, жовніри панцирного відділу вбігли зо зброєю до дому Священика й почали його катувати. Рятуючись від них, Священик шукав пристановища в церкві, але жовніри пішли за ним, і коло Вівтаря розрубали йому голову...43)
Далі знаходимо оповідання про те, як польські дідичі вбігають верхи зо зброєю та з товпою своїх слуг до церков, переривають Службу Божу, починають сварки зо Священиками, лаються, стріляють і рубають у церкві Священиків, слуг церковних і парафіян...44)
Властителеві одного села біля Кам`янця треба було будівельного матеріялу. Він послав робітників на православний цвинтар, у Кам`янці біля Вознесенської церкви, наказав їм розбити надгробні плити й Хрести та перевезти їх до свого маєтку...
Другому шляхтичеві забаглося садка в італійському стилі, - він наказав у своєму маєтку розкопати могили на православному цвинтарі, повикидати кості покійників, зрівняти місце й засадити його деревами за задуманим планом,45) і т. ін.
Серед переслідувань, що їх терпіло тоді православне Духовенство від польських шляхтичів, є ще дві характеристичні риси, що траплялися раз-у-раз, і тяжко відбивалися на щоденному житті Священиків: це прогнання їх дідичами з парафій і домагання робити панщину на користь польського пана.46)
Так, в околиці Крем`янця властителі села Яськовець, шляхтичі Блєндовські, домагалися від православного Священика, Івана Гостинського, щоб заплатив 25 талярів і робив панщину. Коли Священик не захотів цього зробити, вони його прогнали з села, й забрали собі зібраний ним хліб, овочі з саду і все його рухоме майно. І побили його тяжко, коли він явився просити вернути йому заграблене...
Крім цього, дідичі вважали себе в праві, по своїй волі, розділяти приходи, домагатися від Священиків змін і додатків у Літургії, та й взагалі мішалися до Служби Божої й справ церковного ладу. Так, ми читаємо про процес між Благочинним і підвладним йому парафіяльним Священиком, де польський шляхтич, до якого цей маєток належав, вмішується до справ чисто церковних, бере під свою опіку парафіяльного Священика, який порушив канонічні правила, звільняє його з відповідальности перед церковною владою, Благочинного, що стоїть при свойому праві, ображує й б`є, й позиває перед світський суд, обвинувачуючи його фальшиво.47)
Іншим разом знаходимо процес між двома дрібними властителями одного села, і з нього бачимо, що один з панів, на злість противникові, присилував парафіяльного Священика поминати його на Ектенії.48) Під час сварки, що повстала між управителем Чорнобильського маєтку, шляхтичем Польчевським та пріором домініканського Манастиря, звісним зо свого завадіяцтва, патером Варновським, цей останній виключив Польчевського з церкви. Сповняючи це виключення, він не вдовольнився перервою Служби в костелі, але наказав замкнути й усі православні церкви в Чорнобильському маєтку, і не позволив протягом певного часу ані дзвонити, ані відправляти в них Службу Божу. Той же Варнавський силував членів православного Братства бувати на похоронах, процесіях і інших, обрядах у католицькій Церкві.49)
Ворожнеча між дідичами також часто позбавляла парафіян можливости бувати на Службі. Божій і сповнювати релігійні обряди. Управитель Димерського староства Смігурський, через свою незгоду з сусіднім дідичем Іскрицьким, заборонив димерському парафіїяльному Священикові допускати до сповіді і Св. Причастя селян села Демидова, що належало до димерської Парафії, заборонив позволяти їм ходити до церкви, та й взагалі сповняти в Демидові які небудь треби. Цим Демидівські селяни були позбавлені можливости хрестити дітей, дружитися, причащати хворих і ховати мерців.
Другий дідич цілком не допускав Священика в своє село, і бив його доти, доки той не відрікся сповняти треби в частині своєї парафії,50) і т. ін.
 
 
36. Польські суди не боронили українських православних Священиків
 
Безнастанно кривджене й ображуване, православ-неДуховенство не мало оборони в судах, де суддями були ті ж самі польські шляхтичі. Мало котра жалоба доходила до суду, та й то хіба в такому випадку, коли сам Священик був шляхтичем, або коли окривдив його шляхтич сусід, і дідичеві того села, де жив Священик, вигідно було для його власних інтересів подати позова. Але і в таких випадках правосуддя не вдовольняло позовника, і по більшості наводило на нього тільки нові переслідування.
Так, ґродський луцький суд розглядав жалобу острізького Протоєрея, Андрія Терпиловського, на шляхтича Збиєвського за те, що Збиєвський наклепав на позовника, обвинувачуючи його за підпал і чарівництво, і тягнув його на відповідь до львівського уніятського консисторського суду, якого влади Терпиловський не признавав над собою. Розглянувши справу, суд рішив, що її треба доповнити, і тому відклав вирішення, а тимчасом видав Збиєвському всі документи для процесу, і не дав цим можливости Протоєреєві подати протеста до Трибуналу.51)
Далі ми знаходимо жалобу парафіяльного Священика Ломиковського на шляхтича Татомира за те, що той, зустрівши Священика на дорозі, почав його лаяти останніми словами за те, що Ломиковський посмів пожалуватися в суді на шляхтичів. Після цього Тато-мир кинувся на нього з голою шаблею, але коли припадком проїжджі люди не дали йому порубати Священика, то він, відходячи, погрозив так: „Постривай, попе, подавати жалоби на шляхту... Спробуй обвинувачувати мене, - то я твою жалобу на тобі ж покришу!"52)
В Крем`янецькому повіті один оборонець Унії, польський шляхтич Блендовскі, довгий час кривдив і ображав православних. Він відняв землі в сусіднього Загаецького православного Манастиря, викурив Священика зо свого села. А коли до церкви почав появлятися правити Службу Божу й сповняти треби Священик із сусіднього села, Іван Гостиловський, то він його грабив, бив і грозив, щоб присилувати відправляти по-уніятському обрядові. Нарешті, він подав до суду жалобу на Священика за те, що він ніби-то тільки про людське око відправляє уніятську Службу Божу, а як нема Блєндовського, то відправляє Службу православну. Коли ж Священик появився в суді відповідати за цю справу, то Блєндовскі в очах суду лаяв і безкарно грозив, що його виб`є, як він далі не буде його слухатися.53)
 
 
37. Пекло в українських родинах через Унію
 
Тим часом, коли польські шляхтичі скрізь тяжко переслідували Священиків, православні, шляхтичі, під напором публічної опінії свого оточення, переходили на Католицтво й ставали ревними оборонцями Унії та противниками Православ`я. Бувало іноді, що в шляхетському роді траплялася особа сталіша й самостійніша, що не піддавалася публічній опінії, - в такому разі вона мусіла витримувати боротьбу не з духовною й цивільною владою, а з сусідами, а особливо з свояками, що перейшли на Католицтво. Оці суперечки повставали, звичайно, з одного джерела: якийнебудь предок роду був основником одного з сусідніх православних манастирів або місцевої православної церкви, через це всі члени роду, як наслідники, були „коляторами", цебто - ктиторами церкви, і, при незгоді їх у Вірі, свояки-католики звичайно старалися повернути манастиря й церкву на-уніятські, свояк же православний заявляв свої права, й боронив непорушність церкви. Тоді повставала уперта родинна ворожнеча: бійки, напади, заїзди перепліталися з жалобами, позвами й апеляціями, і переставали звичайно аж після смерти православного члена роду або після переходу маєтку, де знаходилася спірна церква, в сторонні руки.
Наприклад, в Овруцькім повіті жила родина шляхтичів Силичів, що складалася з чотирьох братів і дядька, і всі вони були ктиторами жіночого православного манастиря, заснованого в селі Сільці їх предками. Дядько й два брати перейшли на латинство, два брати лишилися православними. Після смерти старшого з них, Григорія, на молодшого Олександра посипалися всякі можливі утиски з боку інших свояків. Дядьки й брати, в товаристві приятелів та слуг, часто нападали на його дім і маєток: вбігали до манастиря, били й катували черниць, зірвали з стін в церкві портрета померлого Григорія Силича, і т. ін.54)
Подібна родинна суперечка записана в Книгах Луцького Грода із-за незгод, що повстали через коляторське право «а Білостоцький Манастир. Цього манастиря заснував у XVII ст. православний Єпископ Перемиський і Самарський Симеон-Сильвестер Гулевич. Онук його у первих, Йосип Гулевич, як і багато інших членів його роду, був палким оборонцем Православія, а інші Гулевичі посвоячилися з Путошинськими, другим давнім православним родом волинських шляхтичів, і через це частина села Білого Стока й сусіднє село Гать перейшли на власність Путошинських. Два представники цього роду, Владислав і Богуслав, прийняли Унію й почали переслідувати Білостоцький Манастир. Йосип Гулевич, як колятор, заступився за ченців. Путошинські, з товпою слуг і приятелів нападали нераз на манастир, нищили його майно, катували ченців, манастирських слуг і селян. Гулевич відбивав напади разом з Ігуменом, радив йому відбивати силу силою, та шукав полагодження незгоди судовою дорогою.
Довго тягнулася ворожнеча, нарешті скінчилася кривавою сутичкою біля манастирського паркана, - із-за неї Гулевичеві вдалося посадити Владислава Путошинського на якийсь час до тюрми за напад із зброєю в руках на манастир.
Але це не втихомирило буйного шляхтича: тільки що скінчився речінець арешту, тільки що Путо-шинський вернувся додому, він відновив напади й заїзди, відняв манастирську землю і до решти знищив манастирське господарство.55)
Утискаючи й далі Білостоцький Манастир, Владислав Путошинський вів таку ж боротьбу зо своїм рідним братом, Адамом, за церкву, що знаходилася в їхньому спільному селі, Гаті. Владислав повернув цю церкву на уніятську, Адам же, що лишився вірним Православію, хоч і не знайшов способів спротивитися цьому, то рішив не допускати, щоб уніяти спокійно тріюмфували після перемоги. У храмовий празник він узяв з церкви образа Св. Димитрія, і, скликавши кількох сусідів та російських офіцерів, що випадком проходили через село, він запросив Ігумена Білостоцько-го Манастиря, Йосипа Балабана, відправити Службу Божу в його хаті, при чому жалувався на відступництво брата й викликав цим велике непорозуміння з ним російських офіцерів.56)
 
 
38. Наслідки підступного плану Шумлянського
 
Показалося, що вказане положення релігійної справи, яке виходило з плану, предложеного Шумлянським, основаного на глибокому зрозумінні суспільства, серед якого йому приходилося працювати, - дуже корисне для Унії. Протягом двадцяти літ після невдалого Люблинського З`їзду Унія поширилася. Тайне прийняття Унії Єпископами, що й далі вдавали з себе православних, розрив безпосередніх зносин з Київською Митрополією, переслідування сільського Духовенства шляхтичами, захоплення манастирів або відібрання в них способів до існування, незгода серед шляхетських православних родин, відтягнення від Братств впливовіших їх членів принадами нагородити їх шляхетськими правами, а при всім цім недостача ясно висловленої програми, неозначеність становища, серед якого неможливо було докладно вказати осіб, що належали до Унії чи її відкидали, - усе це паралізувало оборону з боку православних, не давало їм можливости поєднатися й показати себе спільно, та довело їх до приватної боротьби в окремих випадках ...Після двадцятилітніх змагань сам Шумлянський побачив, що положені ним заходи такі успішні, й плоди їх такі повні, бодай у деяких землях Речіпосполитої, що він рішився скинути з себе маску. Він полишив іншим вести далі розпочату ним справу в тих Єпархіях, де Православіє держалося міцніше, і заявив, ща пристає до Унії з Єпархіями, підданими йому безпосередньо: Львівською, Галицькою та Кам`янець-Подільською. Певний, що його заходи дорешти ослабили в них православну суспільність і закорінили в ній байдужість до спірного релігійного питання, він постановив вигнати з цих Єпархій відразу навіть останки Православія.