Сумерк Унії

46. Російське військо в Польщі
 
Тоді, коли значення Жабокрицького так росло в Уніятській Церкві, православних, що покладали при виборі його на Єпископа стільки надій на його твердість і щирість для Східньої Церкви, сильно ударив його перехід на Унію. Невдоволення їх готове було показатися при першій можливості, а ця можливість прийшла скоро: через спілку Росії з Польщею, спрямовану проти Карла XII, російські війська зайняли в 1701 році багато країн Речіпосполитої, а в тім числі Волинь і Київське воєвідство. І коли вони появилися, то православні мешканці тих провінцій відчули часову полегшу переслідувань уніятів і шляхтичів-католиків, тим більше, що Петро Перший не ховав обурення релігійним прозелітизмом унїятів.
Православні шляхтичі, опираючися на присутність союзних військ, почали сміливіше виступати проти уніятів. Очевидно, появилося бажання покарати відступників від Православія, і перші удари посипалися на Жабокрицького, що був двічі ненависним православним: як представник уніятської Ієрархії в Україні, і як людина, що вжила на зле довір`я православних, які дали йому по виборі найважнішу сторожу для оборони переслідуваної Церкви.
Чуючи ніяковість свого положення, Жабокрицький старався себе забезпечити: він відвіз церковні речі, що належали до Луцької Катедри, й дорожчі речі з власного майна в віддалене село Жеребці, що знаходилося в глухому куті, в Овруцькому повіті, а сам виїхав заграницю, на Угорщину, думаючи там перечекати неприхильні для нього обставини.
 
 
47. Арешт Д. Жабокрицького
 
Та всі ці забезпечення були марні: у 1706 році ватага самовільних жовнірів, за намовою та підмогою православних шляхтичів Немиричів, набігла на Жеребці й заграбила майно, що його лишив Жабокрицький, а потім православні шляхтичі заборонили парафіяльним Священикам своїх сіл його слухати 74) та звернулися просто до російських начальників з жалобою на зрадника Церкви Єпископа, і з проханням визволити від нього Єпархію. На чолі тих, що подали це прохання, були найближчі свояки Жабокрицького: його пасинок - Микола Гулевич, і свояк Юрій Жабокрицький.
Російська влада, не бажаючи виступати в своїм імени в союзній державі, не захотіла просто мішатися до справи, а запропонувала самим оскаржителям арештувати Єпископа. Нагода до цього знайшлася досить скоро. Діонисій Жабокрицький не міг діждатися виходу російських військ, і в 1708 році вернувся з Угорщини в свою Єпархію, „щоб упорядкувати управу єпископськими маєтками та для висвячення нових Священиків". Зараз же після того, як він приїхав до Луцька, там появилися Гулевич і Юрій Жабокрицький з ватагою своїх узброєних слуг. Вони захопили замок, що не мав тоді гарнізона, та обступили єпископський дім. Розігнали слуг та уніятських Священиків, що були коло Єпископа, арештували його самого, захопили його листування й наказали пакувати речі до повозів, заявляючи, що вони мають наказа вивезти його з Луцька. Витягнувши шаблі, Гулевич і Юрій Жабокрицький наказали Діонисію збиратися в дорогу. „Одягайся, зраднику, - казали вони, - не будеш ти Владикою в Луцьку, ми тебе відвеземо туди, куди нам наказано. Там тебе зроблять Архиєпископом Сибіру, - ми зв`яжемо твоїх приятелів і помічників, і віддамо з тобою!"
Далі, звернувшися до своїх слуг, вони додали: „Звертайте особливу увагу на його зрадницьке листування, воно покаже його лукавство проти нашого монарха, - нехай кат спалить це листування публічно".
Тим часом, коли в замку пакували до повозів речі Єпископа, час минав, слуги й уніятські Священики розбіглися по місті з криком, і ззивали на підмогу, вдарили дзвони на ґвалт, шляхтичі-католики, уніятські церковники й польські жовніри, що були в Луцьку, побігли на замок. Невеличке товариство Гулевича й Юрія Жабокрицького обложено, і проводирі мусіли розпочати переговори з облогою. Справу вирішили так, що Гулевич і Юрій Жабокрицький виїхали з Луцького замку, й зріклися арештувати Єпископа, але відходячи, вони загрозили: „Тепер ви нам перешкодили арештувати Владику, але пам`ятайте, що ви за це відповісте, - ваші манастирі, ваші церкви уніятські, і всі ви, шляхта, будете покарані за цей спротив".
Звільнившися в цей спосіб від небезпеки, Жабокрицький сховався в таборі гетьмана Сєнявського, а його противники тим часом забрали єпископські маєтки, захопили його документи й засеквестрували майно. Надаремно Жабокрицький шукав оборони у польської влади і випросив собі охоронні листи від короля й від волинських шляхтичів, що з`їхали ся на сеймику, - виконна влада все не багато була варта в Речіпосполитій, а в цей неспокійний військовий час її зовсім не було. Ось чому противники Єпископа не тільки не втихомирилися, коли їм показано охоронні листи, а на початку дальшого року таки захопили бпископа й віддали його в руки російської влади, його зараз же заслано, і й він там швидко й помер.75)
 
 
48. Боротьба з Унією Луцького Єпископа Кирила Шумлянського
 
Коли не стало Жабокрицького, то православні шляхтичі Волинського й Київського воєвідства зважилися ще раз відновити вибір Єпископа, і хоч цим разом їх вибір був удатніший, але він не досягнув головної цілі, - вдержати для православних Луцьку Єпархію. Нововибраним Єпископом був Кирило Шумлянський, син давнього Луцького Єпископа, тайного уніята, - Анастасія Шумлянського, і свояк Львівського уніятського Єпископа Йосипа.76) За прикладом батька й дядька Кирило Шумлянський і сам був прийняв Унію; бодай ми знаходимо в актах свідоцтво про те, що в 1703 році він займав посаду генерального офіціяла при уніятськім Кам`янець-Подільськім Єпископі, яким був тоді його дядько, Йосип Шумлянський.77) Становище, яке займали і він особисто, і його родина в уніятській Церкві, звернули на нього увагу польської влади. І зараз же по отриманні фальшивої звістки про смерть Жабокрицького, король видав Грамоту, що давала Кирилові Шумлянському становище нареченого Єпископа Луцького, й гаряче поручувала його як і уніятському Митрополиту Винницькому, так і волинській шляхті.78)
Здавалося, що уряд не міг знайти людини більше прихильної до Унії, і що з його висвяченням Луцька Єпархія вже дорешти буде належати до уніятів. Православні волинські та київські шляхтичі на з`їзді в Луцьку 16 червня 1710 року врочисто вибрали кандидата, запропонованого королем і рекомендованого уніятським Митрополитом, - очевидно, вони зрікалися дальшої боротьби й посередньо згодилися на Унію.79)
Але це непорозуміння вияснилося дуже швидко: зараз після вибору Кирило Шумлянський поїхав для висвячення не до Львова до Єп. Винницького, а до Києва, - до православного Митрополита. Ми не маємо свідоцтв, які вияснили б цю несподівану зміну в поведінці Шумлянського; не знаємо, чи це було наслідком покаяння, спонуканого переговорами з православними шляхтичами, що з`їхалися «а вибори до Луцька, чи Шумлянського налякав примір долі, що спіткала Жабокрицького, чи може він перше пристав був до Унії тільки поверховно, користаючи з неясних відносин, які навмисне причинив його дядько, - в усякому разі цей його крок був рішучим виповідженням війни уніятам.
Повернувшись з Києва до своєї Єпархії, Шумлянський узявся порядкувати майно, що належало до його Катедри, і почав відбирати села, що перше належали до православного Духовенства, й були захоплені шляхтичами.80) Але його діяльність швидко була припинена. Ані польська влада, ані шляхтичі-католики не думали дати спокою новому Єпископові; роздражнені невдачею, вони рішилися вжити насильства.
У жовтні 1711 року король видав грізного універсала до шляхтичів і Духовенства Волинського воєвідства, в якому він докоряв Шумлянському за державну зраду, і забороняв, під загрозою грізних кар, признавати його Луцьким Єпископом, або слухати його в духовних справах. Після цього сеймик Волинського воє-відства, на пропозицію короля, ухвалив: Уважати вибір Кирила Шумлянського за недійсний, відібрати в нього акта його вибору й передати Луцьку Єпархію в управу Холмському уніятському Єпископові.81)
За цією постановою пішов цілий ряд крутих заходів від сердитих польських шляхтичів: майно Єпископа засеквестровано або розхоплено, йому самому грозили арештуванням і засланням ...
Не чекаючи такого кінця справи, Шумлянський швидко втік до Києва і звернувся з жалобою до Петра І через канцлера Головкина. Цар запротестував проти його вигнання в енергічній ноті на ім`я короля, але той промовчав, і Кирило Шумлянський більше не появлявся в межах своєї Єпархії. Замість неї він отримав від російського уряду Єпархію Переяславську, управляючи якою він і помер 1726 року, задержуючи до смерти титул Єпископа Луцького та Острозького, і стараючися по змозі, хоч здалека, піддержувати й скріплювати Православіє, переслідуване в межах Речіпосполитої.82) Луцька Єпархія нарешті перейшла таки в руки уніятів, де й знаходилася аж до самого упадку Польщі.
 
 
49. Домова боротьба Четвертинських і Гораїнів через Унію
 
В межах Речіпосполитої лишилася тепер тільки одна православна Єпархія, - Білоруська. Тоді, коли за Луцьку Єпархію велася вище вказана боротьба, то Білоруським Єпископом вибрано людину завзяту й тверду, а при тому родом своїм і суспільним становищем більше, ніж усі інші, забезпеченого від переслідувань, що висіли над православним Духовенством у Речіпоополитій, - князя Сильвестра Святополка-Четвертинського.
Рід князів Четвертинських був найдавнішим із князівських родів Великого Князівства Литовського. - Він, за родинними -переказами, виводив своє походження від Володимира Святого. В кінці XVII та на початку XVIII століття це був єдиний князівський рід в Україні, якого хоч одна галузь була вірна Православію. За ввесь час боротьби з Унією князі Четвертинські брали в ній діяльну участь: вони засновували православні манастирі, вступали в члени Церковних Братств, підписували протести проти насильного заведення Унії, їздили з цього приводу, як депутати від православної шляхти, подавали протести королеві, і т. ін. В кінці XVII ст., року 1685-го одного представника роду - князя Гедеона - вибрано Луцьким Єпископом, а потім Київським Митрополитом. На початку ХVIПст. представниками православної галузі роду Четвертинського були князі: Гаврило та Сильвестер, і цей останній став монахом і зайняв становище Ігумена в манастирі, заснованому його предками в містечку Старій Четвертні.
Ще перед своїм вибором на Єпископа Сильвестер Четвертинський мусів видержати не одну боротьбу з прихильниками Унії, - до нас дійшли акти про змагання обох братів в обороні православних манастирів - чоловічого й жіночого, що були в Старій Четвертні. Це містечко вийшло з рук князів Четвертинських, що лишили собі тільки право патронату над манастиря-ми (jus collationis). Не зважаючи на це право, новий властитель Четвертні, шляхтич Гораїн, зважився навернути обидва манастирі на Унію; він почав жіночим манастирем і встиг зробити своє.
Тоді князь Четвертинський, на підставі свого права, прогнав із манастиря уніятських монашок, і оселив у ньому православну черницю - Агафію Масальську, тюручивши їй заложити нову громаду. Дізнавшися про це, Гораїн напав на манастиря з товпою слуг і селян, а коли Масальська втекла до чоловічого манастиря, він погнався туди за нею. Обступивши манастиря, він наказав виломати двері, і, побивши до пів-смерти намісника, Теодосія Стояновського, приказав зловити Масальську й привів її до свого двору. Тут жінка Гораїна приказала люто вибити її різками, і, роздягнувши догола, прогнати на дорогу в поле ...
Князь Сильвестер Четвертинський мусів перенести її до другого манастиря, а Гораїн, оправдуючи свій поступок, наговорив на нього, що він був у забороненому зв`язку з нещасною черницею.
Після цього, користаючи з від`їзду Сильвестра Четвертинського до Білорусі, Гораїн розігнав братію з чоловічого Четвертинського Манастиря й осадив у ньому парафіяльного уніятського Священика. Даремно обидва князі Четвертинські відбирали манастиря й старалися його відновити, - користаючи з остаточного виїзду Сильвестра в свою Єпархію, Гораїн добився здійснення свого заміру.. .83)
 
 
50. Останній Білоруський Єпископ Сильвестер Четвертинський розпучливо боронить
Православіе
 
Прийнявши становище Єпископа одинокої ще православної Єпархії, князь Сильвестер Четвертинський знав з досвіду, з якими перешкодами йому прийдеться боротися. Що більше дорожив він своїм сторожевим постом, тим більше відчував, що треба конче сконцентрувати для боротьби всі сили православних і зорганізувати оборону. Очевидно, роля організатора мусіла належати йому, як одинокому Ієрархові Православної Церкви, який лишився в межах Речіпосполитої. Для цього треба було, щоб Духовенство й світські люди, що Лишалися тепер без Пастирів, признали над собою владу Білоруського Єпископа й піддалися його проводові. Але перешкоди повстали власне з того боку, звідки їх найменше можна було сподіватися.
Білоруський Єпископ, бажаючи по змозі поширити межі своєї Єпархії, заявив бажання прилучити до неї православні «церкви та манастмрі, що належали до колишньої Турівської Єпархії й знаходилися на території долини Прип`яті, в пізнішій Мінській губернії.
Але Духовенство цієї країни, що відділяла Білоруську Єпархію від скасованих Єпархій України, не захотіло признати над собою його влади.
Ще від початку XVII ст., коли православне Турівське Єіпископство захопили уніяти, православні мешканці Єпархії рядилися без Єпискола, - вони признавали над собою в церковних справах авторитет Слуць-кого Архимандрита, який, як було треба, зносився безпосередньо з Київським Митрополитом.84)
Ці відносини встановилися мало-по-малу за звичай, і врешті в кінці XVII в. Митрополит Гедеон Четвертинський прилучив Турівську Єпархію остаточно до заложеної ним Митрополичої Єпархії. Але, що зносини Київських Митрополитів з цією частиною підлеглої їм території були сильно утруднені польськими законами, які забороняли православним переїздити межі Речіпосполитої, то Митрополити звичайно видавали Слуцьким Архимандритам Грамоти, якими поручали їм, як намісникам, церковне управління в колишній Турівській Єпархії.
Коли, після обрання Білоруським Єпископом, князь Сильвестер Четвертинський приїхав 1707 р. для висвячення до Києва, то Митрополит додав до приречень, які він підписував при висвяченні, заборону розширювати владу за межі Білоруської Єпархії.. .85)
 
 
51. Непотрібна його боротьба з Києвом
 
Сповнення цієї частини приречення, як показалося, було просто неможливим. По дорозі з Києва до Могилева, Сильвестер Четвертинський зупинився в Слуцьку, і тут він застав незгоду серед православного Духовенства. Частина його, боячися уніятів і католиків та не бачучи можливосте опертися на Київського Митрополита, зносини з яким були небезпечні, заявили бажання признати над собою владу Білоруського Єпископа. Інші члени Духовенства, на чолі з Архимандритом йоасафом Лапицьким, противилися цьому бажанню, і суперечка ставала що раз то живіша, і потягнула також дражливого з натури Єпископа, який при тому бачив усю користь для Православія з розширення границь його Єпархії.
Незабаром ця суперечка викликала фактичну боротьбу: Четвертинський почав висвячувати Священиків і роздавати духовні становища в Слуцьку. Архимандрит, а за ним і Митрополит запротестували в окружних Посланнях, заявляючи, що розпорядження Сильвестра нічого не значать, і проклинали Священиків, які признавали над собою його владу. Четвертинський відповів тим ісамим, і скинув Йоасафа Лапицького, іменувавши на його місце іншого Архимандритом Слуцьким.
Ані одна, ані друга сторона не хотіли уступити, взаємні жалоби, протести, суперечки, виключення підлеглого Духовенства з Церкви й позбавлення їх духовного сану, посипалися з обох сторін. Білоруський Єпископ взявся за вирішення справи силою, Митрополит пожалувався російському послові в Варшаві, а Архимандрит Лапицький шукав оборони, у властителя Слуїцька, князя Найбурського, та в його управляючих - шляхтичів поляків. Останні гаряче заступилися за Митрополита для піддержання анархії в Православній Ієрархії, та для ослаблення влади одинокого православного Єпископа в Речіпосполитій; вони ж почали силою проганяти ставлеників Сильвестра й піддержувати Архимандрита.. .86)
Суперечка затяглася на цілих 20 літ, і викликала розрух і анархію в тій частині Украйни, де Православіє відносно було ще найменше знищене. Ця суперечка припинилася тільки тоді, коли обидві ворожі стороні побачили, що вона вийшла тільки на користь спільних ворогів, і коли уніяти й католики силоміць захопили майже всі церкви й манастирі на спірних землях...