Добити Православіє!

52. Поляки й уніяти, - усі кинулися добивати православних українців
 
Вороги Православія, знищивши православну Ієрархію, завзято й насильно почали навертати на Унію. Тепер вони закинули всяку осторожність, рекомендовану їм на початку Йосипом Шумлянським, і відважилися вжити сили, щоб рішуче закінчити спірне релігійне питання. 1720 року уніятський Митрополит Лев Кишка скликав собора в Замості, і на ньому врочисто заявлено, що Унія - це одинока правна Церква грецького обряду в Речіпосполитій. Заявлено, що всі захоплені унштами Єпископства прийняли Унію добровільно і пристали до неї назавжди. Рішено взятися правним способом за навернення всіх інших, ще не забраних православних церков та манастирів.
Постанови цього Собору, потверджені Папою Бенедиктом XIII, і опубліковані Конгрегацією de propaganda fide, збільшили запал польської шляхти на користь Унії.87) Переслідування Православія, що, не зважаючи на брутальні способи, мало до цього часу характер особистої самоволі та проявлялося спорадично, з більшою або меншою енергією, як до особистого характеру того чи іншого пана, тепер стало загальним. Шляхта, католицьке Духовенство, уніятські Священики, влада й приватні люди, відзначаються в цьому наввипередки один перед одним. Цей своєрідний хрестовий похід, що відбувався за благословенням Папи і під стягом Унії, був дуже зручним для польської шляхти, що дбала за спасіння своєї душі дорогою насилля над безоружними православними, Духовенством та селянами, які х:упротивлялися тільки пасивно. До якого ступеня фанатизм розпікав пристрасті, наскільки люди, що виступали в його ім`я, здібні були забути всякі правила релігійної та людської моральносте, - про це свідчать сотні їй тисячі документів того часу.. .88) Вкажемо тільки кілька фактів виразніших.
Протягом одинадцяти літ, від 1732 до 1743 року, за звістками, які зібрав російський резидент у Варшаві Ґолембйовський, пани й уніяти „заїхали" на Унію 128 манастирів та православних церков тільки в одній Єпархії Білоруській і сусідній із нею Турівській.
Такий „заїзд" відбувався таким способом. У манастирі появлявся несподівано поляк пан або католицький ксьондз з товпою узброєних слуг. Без жодних попередніх розмов він бійкою розганяв монахів, і, очистивши так манастиря, передавав його в руки уніятського Єпископа...
Це саме, робилося з сільськими парафіяльними церквами, тільки тут пани ще менше здержувалися, почуваючи себе в праві правити церквою та парафією, як овоєю приватною власністю.89)
Там, де стрічали хоч найменший спротив, лють шляхти не мала границь. Ось як описує резидент Голембйовський в офіціяльному листі до польського примаса їхнє поступовання в таких випадках: „Забувши страх Божий, вони в`їжджають верхи до церкви, стріляють у Вівтарі та в Ікони, рвуть їх і ломлять Хрести. На Духовенство й світських людей вони нападають у церквах, і на смерть їх убивають. Викидають ченців із манастирів, а в жіночих манастирях, на посміховище, роздягають черниць догола, і так їх виганяють. Майно й доходи манастирські відбирають, а церкви нищать: б`ють у них вікна та зривають дахи, або грозять спалити ... Ікони Спасителя вони топчуть ногами, ріжуть і пробивають ножами, кидають й тягають улицями, промрвляючи богохульно: „Схизматицький Боже! Невже Ти не станеш за Свою кривду?".. .90)
 
 
53. Гидке поступовання прихильників Унії
 
Ось кілька спеціяльних випадків, що потверджують усю правду цього гидкого поступовання. Року 1732-го розбирано справу з-приводу скарг, поданих мешканцями містечка Копиля та його околиць на парафіяльного Священика Івана Пенського. З посвідчень свідків видно, які способи вибирали прихильники Унії для її поширення: Пенський силував бійкою православних мешканців прийняти Унію, доказуючи, що їх предки були уніятами (уніяти доказували, ніби Унія була пануючою вірою в Литовській Русі від часів Флорентійського Собору 1439 р.), а тих, що його не хотіли слухати, він цькував собаками, приказував давати їм по 150 буків і т. ін. Він силував батьків нести своїх дітей до Св. Хресту до костела, забороняв православним Священикам причащати вмираючих і ховати мерців, в`язав їх і бив, коли вони робили процесії, і т. ін....
Коли помер один селянин від побиття ксьондзом, то Пенський не допустив Священика до дому, щоб відправити Панахиду по покійникові, і змусив його сповнити обряд на вулиці... Після смерти іншого мешканця Копиля, ксьондзі кажучи, ніби батьки небіжчика були уніятами, та що православний Священик причащав його безправно, приказав винести тіло до комори й замкнув його на замок. Коли ж з`явилися православні Священики в товаристві цехових братчиків, щоб відправити похорон, то вони мусіли виважити замка. Довідавшися про це, Пенський приказав наносити колод на гору, попід яку мусів пройти похоронний похід, та заявив, що він його роздушить, скочуючи на долину колоди, - сам же він став біля цих колод із набитою рушницею ... Щоб уникнути небезпеки, небіжчика мусіли нести, бродячи по пояс у болоті.. .91)
Другий католицький Священик, Тома Єленський, взявся за заведення Унії в Петриківській волості. На його пораду управитель маєтку, польський шляхтич Гребницький, почав систематично заводити „добровільно" Унію. Він зажадав від усіх православних Священиків, `щоб показали документи, на підставі яких вони займали парафії. Коли ж Священики показували Грамоти, видані їм Луцьким Архимандритом, то Гребницький заявив, що вони нічого не значать, лаяв усю православну Ієрархію, і нарешті сказав, що він не признає її, та що надалі всі Священики будуть залежні в церковних справах виключно від суду економії. На другий же день він покликав до цього суду, що складався з нього самого та з ксьондза (Членського, шости-десятилітнього дідуся, православного парафіяльного Священика села Ляскович, о. Прохора Забитневича. Обвинивши його голословно в наверненні на Православіє 20 уніятів, він не позволив йому ані виправдуватися, ані подати звідків, і, не вислуховуючи навіть відповіді, тут же засудив Священика на таку кару: Священик мусів, замість цих уніятів, відрахувати від своєї парафії 20 осіб до Унії, - при цьому Священикові заборонено протягом року сповняти Треби та входити до церкви... Крім того, він мусів сидіти шість тижнів в економській тюрмі, разом із замкненими в ній за різні проступки жидами, і за цей час його тричі на день водили під сторожею до костела, де бичували „дисциплінами"... Засуд поляка управителя виповнено зараз; коли ж, на другий день, прийшла до Гребницького депутація з православних Священиків та чільних міщан з проханням помилувати о. Прохора, то управитель прогнав її від порога з лайками, приказав половити її членів, відвезти до костела, і там завдати їм різні понижуючі кари.
Після цього Гребницький розділив мешканців своєго маєтку на Парафії, .при чому більшість церков і сіл записав на Унію, і покликав до них на парафії Священиків уніятів. Коли ж селяни не захотіли ходити до нових Пастирів, то прийшла загальна екзекуція: „Слуги й челядь з економії та костела ходили товпою по селах, невинних людей били та катували без милосердя, аж врешті всіх, що до одного, з жінками й дітьми погнали до Петриківського замку, навчаючи їх Віри вужевками, буками та різками. Вони загнали нещасну товпу до Петриківського костелу, де силували їх богохульству вати та плювати на їх Віру Грецьку..."
Тим православним Священикам, що ще залишилися в маєтку, управитель заборонив приймати до церкви селян із відділених ним на Унію сіл, заборонив і самим появлятися в тих селах для сповнення Треб „під загрозою втрати здоров`я й життя".., У ті села приїхали`уніятські Священики з відділами війська, що їм дано з замку. Вони зганяли селян силоміць у церкви й заставляли їх присягати на Унію, а як вони не хотіли, то їх тут же катували власноручно.., Один із них, уніят о. Григорій Яроцький, силував парафіян до присяги ударами грубої воскової свічки, яку він вихопив із Вівтаря. Коли ж селяни, не зважаючи на всі ці насильства, таки не хотіли приймати Унії, то вони були позбавлені церковних Треб, умирали без Причастя, лишалися невінчані, ховали мерців без церковних обрядів, і т. ін.92)
 
 
54. Польські ласки уніятському Духовенству
 
Подібні сцени «відбувалися скрізь в Литві й Україні з різними відмінами, як до характеру та вигадливості пана чи ксьондза.93) Там, де переслідування православних доходило до вище вказаних розмірів, уніятському Духовенству давано широкі полегші: воєнна влада дбала про те, щоб їх захистити від насилля жовнірів; король видавав грамоти, що забезпечували уніятам б деяких місцевостях виключне право шкільного навчання, засновував і наділяв маєтками уніятські семінарії, і т. п.94) Пани засновували своїм коштом уніятські манастирі й церкви, давали їм землі й доходи, іноді в значних розмірах. Київський воєвода, Салєзій Потоцький, заснував у своїх величезних маєтках на Уманщині та Брагилівщині більше, ста уніятських церков, і дав кожній із них: оселю для Священика, поле в розмірі 3 днів й сіножать в розмірі 10 днів, під тою умовою, щоб ті церкви належали до уніятського Митрополита.95) Після смерти парафіяльного Священика властителі видавали новому Священикові т. зв. презенту (дозвіл зайняти парафію) тільки в такому разі, коли він був уніятом, або, коли зиявляв готовість прийняти Унію, і цю умову включали до презенти.96)
Уніятська Ієрархія, зо свого боку, переслідувала православне Духовенство, кидала на окремих людей видумані закиди про недодержання канонічних правил, докоряла їх за висвячення Духовними, що, на їх думку, не мали на ,це права, і т. ін., але готові були забути питання про канонічні правила, коли ця людина годилася прийняти Унію. Приклад такого поступовання ми мали в випадку Жабокрицького, а другий, не менш характеристичний, бачимо в справі Овруцького Протоєрея, Симеона Комаря. Цього Священника Львівський уніятський Єпископ позбавив священства під претекстом двоженства,97) але, коли той виявив „смиренність і покаяння", за словами Єпископської Грамоти, цебто, коли він заявив, що годиться прийняти Унію, то двоженство йому зараз забуто, й він лишився Священиком...98)
 
 
55. Успіхи насильного запровадження Унії
 
Усі ці способи, якими польська влада й польське суспільство старалися завести Унію в українських країнах Речіпосполитої протягом 70 літ, мусіли, очевидно, мати успіх, і довести до повного знищення Православія в межах польської Держави. Церковна Ієрархія перестала існувати, особливо після того, як 1772 р. останню православну Єпархію - Білоруську - прилучено до Росії; манастирі православні навернено на Унію силою; сільське Духовенство, залежне від поляків дідичів, мусіло випрошувати або купувати в них презенти, і, переслідуване люто уніятськими й католицькими ксьондзами, більше або менше щиро приймало Унію, або блукало в бурлацькім, біднім, сполученім з безчисленними небезпеками, положенні. Міські Церковні Братства або були навернені на Унію силоміць, підкупом, чи іншим способом, або розійшлися й були покасовані, а уніятське Духовенство засновувало замість них уніятські Братства.99)
Піддержка Православія з боку була утруднена законами, що забороняли православним переходити межі Речіпосполитої. Духовних, що, не зважаючи на остру заборону, приходили до Речіпоополитої з Києва чи Переяславля, катували й ображали не тільки старости чи пограничники, але ще більше польські пани, які користали з повної адміністративної влади в своїх селах при допомозі домініяльної поліції.100)
 
 
56. Польське праводавство стало відкрито проти Православія
 
Праводавство польське від часу-до-часу додавало нові постанови проти православних до тих, що вже існували. Постановою Генеральної Конфедерації 1732 року ухвалено: „Права й привілеї Римо-Католицької та Грекоуніятської Церкви мусять бути бережені свято й непорушно, - ми з огидою проганяємо з цієї правовірної Держави всі чужоземні Віри. А проте іновірцям (цебто православним і протестантам) ми забезпечуємо ... певність особи й майна, але позбавляємо їх права бути вибраними на депутатів до сеймів, в Трибунали та в спеціяльні комісії, що збираються для яких-будь справ. їм забороняється збиратися на з`їзди, займати посади в івоєвідствах, містах та землях Речіпосполитої, або входити в зносини з представниками сусідніх держав, чи просити їх опіки, під загрозою кар, визначених за зраду Батьківщини".101)
Крім цих ухвал, що ввійшли до Volumina legum, постановою цієї ж Конфедерації вказано адміністративні способи, ще тяжчі для Православія: Духовенству заборонено явно ходити вулицями зо Св. Дарами; Церковні Треби, як Хрещення, Шлюб, Похорон позволено відправляти не інакше, як за дозволом католицького ксьондза, за встановлену плату. Публічні похорони зовсім були заборонені, - дисиденти мусіли ховати мерців у ночі, а при цьому мали обов`язок бути присутніми при католицьких процесіях. Діти з мішаних подруж мусіли належати до Католицької Церкви, а навіть пасинки батька-католика обов`язані були приймати Католицтво. Канонічні права католиків були обов`язковими для іновірців.102)
 
 
57. Це селянства урятувало українське Православіє від Унії
 
Не зважаючи на те, що Православіє було так переслідуване, воно не впало, не було викорінене польським насильством юридичним і фактичним у Литовсько-Українських землях: воно вдержалося із-за трьох причин: завзяття селян, оборону Росії та внутрішній стан самого шляхетського польського суспільства, що прискорив упадок Речіпосполитої, і так завдав смертельний удар усім тим неправдам, що Польща сама й породила.
Та поки протягом XVIII століття шляхта наближалася до упадку дорогою ступневого розкладу, увесь тягар релігійної боротьби мусів видержувати на своїх плечах селянський стан. Обмежуючись одиноким, можливим в його поневоленім становищі способом боротьби, - пасивним спротивом, він показав таку завзятість і непохитність, що, не зважаючи на всі змагання противників, встиг оборонити волю своєї релігійної совісти та зберегти Православіє до того часу, поки зміна політичних обставин не забезпечила дальше його існування. Ані військові екзекуції, ані накази їй насилля польських панів, ані військо, що йшло з уніятськими Священиками на їхні місії, ані смертельні кари, які ті врочисто робили для постраху впертих, не могли зламати пасивного спротиву селян, не могли змусити їх ходити до уніятських церков...
Тоді, коли уніяти дбали за помноження числа своїх парафій, і, з малими виїмками, встигли на просторі майже цілої Речіпосполитої захопити православні церкви та парафії, парафіяни, що до них належали, були цілком чужі Унії. З половини XVIII ст. ми навіть бачимо систематичніше відношення селян до справи релігійної боротьби: по селах відчувають потребу угруповання та взаємної допомоги в боротьбі, і ця потреба приводить до засновування сільських Церковних Братств,103) в яких парафіяни церков, офіційно записаних до Унії, можуть розвивати громадську думку в справах щодо моральноти й чистоти церковної науки. Очевидно, пасивний спротив, не зважаючи на всю енергію народу, не міг би вдержатися безкраю, і швидше чи пізніше ослаб би, коли б він не знаходив допомоги ззовні.